Висновок, один – проявити турботу до безхатьків – це корись самім собі – жителям Кременчука і зробити це треба, хоч зараз і важкий час, війна.
Давно я співчувала цим людям і думала, чому нікому немає діла до цієї категорії людей. Скільки б ми не закривали очі, не відверталися від них – але ж вони Є.
В кінці жовтня я побачила чоловіка, який лежав ниць на землі на перехресті вул. Шевченка і Героя України старшого лейтенанта Кагала. Як іронія долі - це сталося навпроти магазина «Золоті прикраси», де на екрані рекламувала товар вся в золоті співачка Настя – дружина Потапа, який подарував їй літак.
Біля чоловіка лежав протез до коліна однієї ноги. Під головою без шапки, лежала торба, з-під якої було видно палицю для опори. Лицем він лежав до проїжджої частини. Із загального виду йому є років 50, кріпенької статури.
Я подумала, а може це захисник, раз у нього протез. Я викликала швидку допомогу і поліцію, які приїхали одночасно. Молодий поліціянт став підіймати і повертати лежачому голову, на що я заперечила, щоб першим оглянув лікар, адже не завжди можна повертати людину при серцевих захворюваннях. На замітку поліції, чи їх не навчають цього?
Підійшов лікар, медсестра стала розпитувати лежачого, він сказав ім’я, прізвище, а на питання "Чи потрібна медична допомога?", відповів: «Ні».
Я не стала затримувати лікарів, а поліціанти посадили чоловіка, він почав одягати протез і показувати, що протез не тримається, бо стерлась манжетка, а вона коштує 800 грн.
Поліцейські пішли, а я запитала де він отримав травму ноги, може та організація допоможе – купити манжетку?
Чоловік розповів, що працював у приватника і за протез там заплатили 9 тисяч грн, а зараз людина на яку він працював і у якої отримав травму за кордоном.
Приладнавши протез лавок, що на зупинці «Ринок» і я з ним. Хотілось чимось допомогти…
Він розповів, що йому 57 років, в нього 3-я група, а кажуть положено 2-гу. Він був у адвоката, той сказав, давай 400 грн і він зробить йому, щоб отримувати на 200 грн більше виплат.
Його пенсія зараз 1500 грн. Ще він розповів, що з дружиною раніше він знімав квартиру у Кременчуці. Вона померла, а жити ніде. Діти в росії і вони не родичаються.
Чоловік розповів, що якась добра жіночка подарувала йому старенький кнопковий телефон, а якісь волонтери купили йому в телефон картку. Пенсійне посвідчення він чи загубив, чи вкрали.
Ходив він у військомат, просився на фронт, але його не беруть, кажуть, там таких не треба.
Але чоловік зауважив, що він би картоплю чистив військовим, тим паче інші ж зовсім не хочуть на фронт.
Ночує чоловік з такими як сам безпритульними у парку. Зараз на ньому одягнуті літні кросівки з дірками і кофта. А як же взимку?
Я сказала, щоб ішов виписати пенсійне, сходив в секонд-хенд і попросив одяг, тому що від нього вже був запах сечі, та й лежав він серед собачих фекалій. Я також сказала йому, щоб ще раз пішов до військомату, може чимось допоможуть.
З приводу їжі сказав, що: «Та пиріжок дадуть і добре».
Але він на мої пропозиції сказав наступне: «Піду нап’юсь, ляжу біля військомату поки не візьмуть на війну». Я пояснювала, що з ним п’яним ніхто балакати не буде, а сама думала, що в такому стані не тільки зап’єш, бо в нього такій безвихідь….
А ще я днями прочитала в Кременчуцькій газеті статтю «Спецсервіс – Кременчук» - місце, де тваринам можна знайти допомогу та пережити скруту». У статті сказано, що це комунальне підприємство, де варять 26 відер каші на день, є бойлер, гаряча вода на кухні, пральна машина зроблені та закуплені за кошти з міського бюджету, а ремонт на кухні зробили своїми силами.
«Собак і годують і лікують там краще, а безхатькам такого і не снилося», - подумала я.
А чому так?
Адже вони були такими як всі: працювали, а коли потрапили у скрутне становище, не знають куди іти, до кого звертатися… Але ж це чиїсь батьки, а може і без дітей, люди в таких обставинах ламаються, запивають горе і гинуть від голоду і холоду.
А чи кожний із нас, дивлячись на них, подумав, що вони наші безхатьки, люди відкинуті громадою і що ми повинні бути зацікавленні навіть в тому, щоб ці люди мали свій притулок, мали де помитися і переодягнутися, отримати поїсти, адже дійсно, вони, наші безхатьки існують в антисанітарних умовах, лежать на лавах на зупинках, а від них смердить, а потім сідаємо там ми і наші діти, ставляться сумки з продуктами, але ж лави не дезінфікуються.
Висновок, один – проявити турботу до безхатьків – це корись самим собі – жителям Кременчука і зробити це треба, хоч зараз і важкий час, війна. Наші безхатьки – це обличчя нашого міста, нашої громади.
Тому направляю цю статтю керівництву міста Віталію Малецькому, Юрію Гриценку, які можуть добувати кошти у спонсорів (коли їм треба), Руслану Проценку й усім депутатам міської ради, серед яких і мільйонери, і добре забезпечені люди в змозі вирішити це питання, ще в цьому 2024 році і запланувати кошти і план дій на 2025 рік.
Валентина Трофименко, громадська діячка Кременчука
Інформує kg.ua