Кременчужани вшанували пам'ять загиблих на Майдані під час Революції Гідності

20 лютого кременчужани вшанували пам'ять загиблих на Майдані під час Революції Гідності. Традиційний мітинг з панахидою за покійними та покладанням квітів розпочався зі спогадів учасників тих трагічних та надзвичайно важливих подій.

- На Майдані я був спочатку у складі 9 сотні, де і познайомився з Ігорем Сердюком.  Після місяця охорони входів до метро, я перевівся до  1 сотні. Кременчуцький намет був навпроти входу в КМДА, і 18 лютого 2014 року о 8 ранку ми пішли у Маріїнський парк. Разом з іншими майданівцями з першої сотні ми стали навпроти ВВ-шників, за якими була група беркутівців, а за беркутівцями тітушки. Все почалося між 12 та першою. Ми двічі прорвали колону ВВ-шників, намагалися пройти вперед. Але їм на допомогу приходила “беркутня”, у них була гумова зброя, вони по нас стріляли. Мені в ногу потрапило дві гумові дробинки. Ми під час прориву застосовували в цілях самооборони фізичну силу, і трапилося так, що я повалив і став на груди ВВ-шнику, я тоді вперше в житті не зміг знешкодити ворога. Я завагався, ви не повірите, хлопцю реально на вигляд 16 років, молоде обличчя ще не голене, видно, що у нього бороди ніколи не було. Перелякані очі. От таких от хлопців влада поставила в перший ряд. На м’ясо просто пустили. А вже за їх спинами ховалася “беркутня”, яка по нас стріляла, - розповів присутнім учасник Майдану з Кременчука та нині військовий АТО, Станіслав Кшевінський.

- Коли ми відійшли, по нас почали активно застосовувати хімічну зброю, “димовухи”, “смердючки”, ми стояли в першому ряду, прикривалися щитами з ДСП. Це трохи щільніше ніж картонка, і коли по нас стріляли, ми ними прикривалися. Тим не менш, допомагало тому, хто встигав сховатися. Бо ті, хто не встигав, - були трагічні випадки. У мене у сусіда шмат шкіри знявся зі щоки. Коли ми вже бігли звідти, я ледь там не залишився, мені дві “смердючки” кинули під ноги, я нікуди не міг подітися, бо щита тримав, тому, коли всі почали відступати, я вже нічого не бачив, тільки коли озирнувся і закрився щитом, мене повалили беркутівці, один застрибнув на щит, а інший бив по голові кийком. Я ледь вирвався, але мені обличчя добряче порвали об зуби – шкіра звисала шматтям, в нижній губі була дірка така, що язик повністю пролазив. Тим не менш, ми спустилися вниз по Івана Мазепи, там уже люди тролейбус розвернули боком і почали формувати барикаду, під’їхала “швидка”. Нас туди троє одразу “забилося”, то от хлопцям кільком не пощастило, я просто отримав хімопік дихальних шляхів і потім в реанімації мене ще відкачали (понад 3 місяці – прим ред.), вижив, а от хлопці в протигазах були ще радянського зразка, то їм гумовими кулями потрощило скло, яке тепер просто стирчало з очного яблука. А вийняти ніхто не може. Доставили нас десь за годину в лікарню. Мені кров зупинили, рота зашили, і довелося звідти тікати, тому, що нас одразу ж оперативно “здавали” по телефону і приходили працівники міліції і кудись забирали. Куди, я не знаю, але тих, кого забрали з моїх знайомих, я так більше й не побачив. Тому доводилося тікати. І така разюча зміна, от коли ти бачиш постріли, гранати звукові, летять по тобі ці “димовухи”, мордобій, людей забивали на смерть кийками, двоє там залишилося з першого ряду, метро не працює, не знаєш, як поїхати, все червоне, виходиш з центру подій, а тут діти гуляють, пенсіонери проходять, студенти відпочивають, жартують. Все нормально, звичайний день, звичайне життя, а тут годину тому таке пекло – смертний бій. Це було дивно. І потім мені пощастило, що я прийшов під КМДА в намет, мене хлопці відправили додому і сказали – лікуйся, наступного дня я вже доїхав сюди, почалася кровотеча і мене в реанімацію забрали. Мені ще пощастило,  тому, що Ігор Сердюк тоді додому так і не потрапив, і ви знаєте, велика частина тут в тому, що він був відчайдушний, він смерті не боявся. Нам ще з перших днів роздавали зроблені у Львові саморобні бронежилети та каски радянського зразка,  хто хотів, брав собі. Мене, врешті-решт, ця каска, яку я начепив, врятувала. А так би забили на смерть, а так у касці був, і поки мене по голові били, я не втратив свідомість. Пощастило. Якби не каска, я б помер, моя б фотокартка була б там, поруч з Ігорем. А Ігор ніколи не вдягав ні каски, ні бронежилету, він просто візьме прапор – і вперед. На жаль от сталося як сталося. І у бою завжди втрачаються найсміливіші, ті, хто прикриває собою побратимів. І от ви знаєте. Він захистив і врятував собою чиєсь життя. Ціною власного, на жаль. І я думаю, що то був лише початок. Бо ми всі пам’ятаємо, за що ми там стояли, і за що потім почалася війна на Сході. Це війна не за російську мову, не за нашу територію, це війна за українську націю, за її право жити і творити своє сьогодення і своє майбутнє. На землі, яку своєю кров’ю завоювали наші пращури, і ми не маємо жодного права зараз відступити ні на крок. Наша війна там, проти зовнішнього ворога, і наша війна тут – проти тих, хто позавчора був одного кольору, вчора перефарбувався, а сьогодні, наче, з нами. Ми нічого не забули, ми все пам’ятаємо і наша війна скінчиться тоді, коли ворог буде стертий з лиця землі.

Після емоційних промов та панахиди за загиблими, присутні поклали квіти до меморіалу Героям Небесної Сотні та вшанували, тих, хто віддав своє життя за краще майбутнє для України, хвилиною мовчання.

Фото із заходу ТУТ